А. В. Сергієва Сучасна українська літературна мова


НазваА. В. Сергієва Сучасна українська літературна мова
Сторінка1/33
Дата26.08.2013
Розмір3.42 Mb.
ТипДокументи
obuch.com.ua > Література > Документи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33
Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет радіоелектроніки

А.В. Сергієва
Сучасна українська літературна мова

Рекомендовано Науково-методичною радою ХНУРЕ

як навчальний посібник для студентів усіх спеціальностей та аспірантів.

Харків 2011
УДК 621. 396. 931
Рекомендовано

НМР університету ХНУРЕ

(Протокол від ________ 2011 р. №_____)

Сучасна українська літературна мова. Сергієва А.В.: Навч. посібник.  Харків: ХНУРЕ, 2011.  345с.

ISBN 000-000-000-0
У навчальному посібнику викладено основні положення щодо історії української мови, лексикологій та фразеології, морфеміки та словотвору, основних правил правопису та пунктуації сучасної української літературної мови.

Рекомендується аспірантам, студентам денної та заочної форм навчання усіх спеціальностей, а також усім, хто бажає підвищити свій рівень володіння українською літературною мовою.

Іл. __. Табл. __. Бібліогр. наймен. __.

Рецензенти:

ISBN 000-000-000-0  Сергієва А.В. 2011

Зміст








1 Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




1.1 Походження української мови та основні етапи її становлення. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




1.2 Українська мова серед інших слов’янських мов. . . . . . . . . . .




1.3 Сучасна українська мова. Усна та писемна форма. Мовна норма.. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1.4 Питання для самоконтролю. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

1.5 Завдання та тести. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




2 Фонетика і фонологія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2.1 Фонетика як галузь знань про мову. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2.2 Звуки мовлення. Творення голосних і приголосних звуків. . .

2.3 Фонетичне членування мовленнєвого потоку. . . . . . . . . . . . .

2.4 Фонологія як наука. Фонема. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2.5 Питання для самоконтролю. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

2.6 Завдання та тести. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




3 Орфоепія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




3.1 Орфоепічні норми сучасної української літературної мови. .




3.2 Норми вимови голосних звуків. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




3.3 Норми вимови приголосних звуків. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




3.4 Вимова звукосполучень приголосних. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




3.5 Норми наголошення слів. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




3.6 Питання для самоконтролю. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

3.7 Завдання та тести. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




4 Лексика і фразеологія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




4.1 Слово як мовна одиниця. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




4.2 Основні типи лексичного значення. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




4.3 Однозначні та багатозначні слова. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




4.4 Пряме і переносне значення слова. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




4.5 Групи слів за лексичним значенням. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




5.6 Лексика за походженням. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




4.7 Лексичні групи слів за вживанням. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




4.8 Лексика і стилі. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

4.9 Термінологічна лексика. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




4.10 Фразеологія. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




4.11 Питання для самоконтролю. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

4.11 Завдання та тести. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




5 Морфеміка і словотвір . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




5.1 Морфема. Типи морфем. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




5.2 Способи словотвору в українській мові. . . . . . . . . . . . . . . . . .




5.3 Вправи та завдання. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




Список літератури . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




Додаток А . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .




Вступ

Учені досліджують українську мову в різних аспектах. Розкривають зв’язки між мовою та історією народу, суспільства, оскільки мова розвивається в тісному зв’язку із суспільством, відображаючи всі зміни, що відбуваються в його житті; простежують зв’язки між мовою й мисленням: пізнаючи світ, людина передає результати пізнання у мові за допомогою слів, речень. У мові відображено всі надбання народу, здобуті в процесі його розвитку, завдяки чому сучасники активно використовують досягнення наших предків, а створене в наш час і закріплене в мові залишиться здобутком для нащадків. Науковці визначають зв’язки між українською мовою та іншими мовами народів світу, насамперед із мовами близько-спорідненими. Досліджуються різні аспекти мови: звукова система, словниковий склад, граматична будова, стилістика, діалекти. Наслідком досліджень учених є низка фундаментальних наукових праць з українського мовознавства.

Підготовка висококваліфікованих спеціалістів передбачає не тільки досконале володіння секретами майбутньої спеціальності, а й відповідний рівень гуманітарної культури. Проте, часто виникає невідповідність між досконалою професійною майстерністю та низькою культурою мовлення. Всебічно розвинена особистість повинна володіти усім мовним спектром: грамотно писати й говорити, правильно добирати мовновиражальні засоби. До того ж, мова є не лише предметом вивчення, а й засобом навчання.

Основне завдання цього посібника і полягає в тому, щоб допомогти абітурієнтам, студентам (денної та заочної форм навчання), аспірантам оволодіти нормами української літературної мови, виробити в собі навички автоматично грамотного письма, орфографічної пильності. Його підготовлено відповідно до чинної програми із сучасної української літературної мови. Увагу зосереджено на орфографічних і пунктуаційних правилах, розглядаються особливості відмінювання та правопису змінюваних частин мови, приділено увагу актуальним питанням історичного розвитку української мови, розглянуто такі розділи мовознавства, як орфоепія, лексикологія, фразеологія, морфеміка, словотвір. Весь теоретичний матеріал супроводжується тренувальними вправами.

Упорядники посібника будуть вдячні за висловлені зауваження та побажання щодо змісту посібника та його структури і сподіваються, що він допоможе всім бажаючим оволодіти нормами української літературної мови.

1.1 Походження української мови та основні етапи її становлення

Мова є надзвичайно складною системою, яка весь час змінюється і вдосконалюється.

Її виникнення – тривалий процес, що охоплює багато століть. Установити його хронологічні межі можна, спираючись на дані, нагромаджені сучасним (передусім порівняльно-історичним) мовознавством.

Питання походження української мови здавна було в полі зору українських і зарубіжних лінгвістів, істориків, частково – етнографів. Дослідники порушували питання про місце і шляхи формування українського народу та його мови. Так, у XIX ст. відбулася полеміка між російським істориком Михайлом Погодіним (1800 – 1875), який вважав, що українці прийшли на територію нинішньої України з Прикарпаття і заселили Київщину не раніше XV ст., та українським істориком й етнографом Михайлом Максимовичем (1804 – 1873), який доводив автохтонність українського населення на його споконвічних землях і відзначав, що українська мова формувалась у Південній Русі в X – XI ст. Пізніше цю дискусію продовжили О. Соболевський і український мовознавець Павло Житецький (1836 – 1911) (йому належить полемічна стаття «Стосовно питання про те, як розмовляли в Києві в XIV і XV ст.»).

Походження східнослов’янських народів та їхніх мов у XVIII – XIX ст. не було ґрунтовно вивчено через відсутність у цей час достатньої кількості наукових (історичних, археологічних, лінгвістичних) фактів, які б допомогли дослідити питання розселення давніх слов’ян (протослов’ян) у Європі, спільні та відмінні ознаки в мовних системах близькоспоріднених і більш віддалених народів, а також унаслідок вузького підходу до питань глото- (грец. glōtta – мова) та етногенезу більшості тогочасних учених. Філологи ставили перед собою завдання з’ясувати час та обставини виникнення мови (тобто лише глотогенезні проблеми) і намагалися їх розглядати на суто мовному матеріалі (пам’ятки, рідше – говори), а історики, археологи займалися лише питаннями етногенезу.

Надбанням вітчизняних дослідників історії української мови (О. Потебня, П. Житецький, М. Максимович) є наукове обґрунтування старожитності, самобутності української мови та її говорів. Їхні висновки основані на ретельному аналізі давніх писемних пам’яток та фактів живої української мови. Так, П. Житецький, досліджуючи граматичні форми в Ізборнику Святослава 1073 р., відкрив явища, характерні для сучасної української мови (наприклад, у 3-й особі однини теперішнього часу є замість єсть, буде замість будеть; евфонічні чергування у – в. Такі самі ознаки має й Галицьке (Клироське) євангеліє 1144 р. На підставі цього дослідник зробив висновок, що «до другої половини XII ст. київське наріччя не відрізнялося суттєво від того наріччя, яким розмовляли в Галичі, тобто до цього часу в Києві жило те саме плем’я, що жило і в Галичі».

XX ст. було позначене, з одного боку, ідеологічними намаганнями довести, що між українською, російською, білоруською мовами більше спільного, ніж відмінного, і пошуками витоків спорідненості у спільній східнослов’янській прамові («колисці» братніх мов); з іншого – поділом мовознавців на тих, хто працював у Радянському Союзі, і тих, хто жив за кордоном і не підтримував радянського розуміння історії української мови.

Розроблена російським філологом Олексієм Шахматовим (1864 – 1920) і доопрацьована російським мовознавцем Федотом Філіним (1908 – 1982) теорія спільної давньоруської мови, яка начебто існувала в період Київської Русі і стала джерелом для російської, української та білоруської мов, надовго запанувала і в українському мовознавстві. Хоча в українській славістиці від початків її існування (20-ті роки XX ст.) розуміли штучність терміна «праруська мова». Так, наприклад, український лінгвіст Євген Тимченко (1866 – 1948) називав праруську мову мовним міфом. Вітчизняний учений Іван Огієнко (1882 – 1972) відзначав: «Три східнослов’янські мови... зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. «праруської» спільної мови ніколи не було». Із цього приводу український науковець Степан Смаль-Стоцький (1856 – 1938) стверджував: «"Праруська мова" нічого нам не допоможе, нічого не вияснить. Навпаки. Плутає думки при дослідах».

Такий підхід українських мовознавців до проблеми спільної східнослов’янської прамови довгий час уважали периферійним, буржуазно-націоналістичним, антинауковим. Однак дослідження останнього часу підтверджують його істинність. Так, російський мовознавець Любов Куркіна, одна з укладачів «Этимологического словаря славянских языков», вважає, що сучасні дослідження не підтверджують існування прадіалектів для кожної із слов’янських мовних груп.

Українська мова, за традиційною генеалогічною класифікацією, належить до слов’янської мовної групи, східнослов’янської підгрупи, до якої окрім неї входять російська та білоруська мови. Велика за кількістю носіїв сучасна українська мова за цим показником за різними даними посідає 14-18 місце у світовій сім’ї мов.

Археологічні дані свідчать, що слов’яни споконвіку живуть у Європі. Усі вони в далекому минулому становили етнічну й культурну спільноту. Останні дослідження істориків, археологів доводять, що територія сучасної України є частиною прабатьківщини слов’ян. Більшість науковців схиляється до того, що слов’янська прабатьківщина була розміщена між Карпатами, Наддніпрянщиною (охоплюючи частину лівого берега Дніпра) і Пінськими болотами. На півночі межею, ймовірно, була р. Прип’ять, на заході – Західний Буг.

Ця гіпотеза обґрунтована насамперед мовними фактами: усі слов’янські мови засвідчують найдавніші лексичні зв’язки з іранськими й балтійськими племенами, не відображаючи набутих германських мовних ознак. Це можливо лише за умови контактності з іранськими й балтійськими племенами та відсутності прямих контактів із германськими. Найдавніша топонімія (передусім назви річок) вказує на поширення іранських племен у басейні Дону і до Дніпра (за даними сучасного українського мовознавця Василя Лучика, в ареалі середнього Дніпро-Бузького межиріччя «до переконливих іранізмів належать... дві основи: гідроніма Дніпро й мікрогідроніма Сурчак (Сюрчак)». Як імовірний гідронім із скіфською чи скіфсько-сарматською основою він визначає і назву ставу На Гопті) та давніх балтів вище Прип’яті й Десни. У спільнослов’янській лексиці широко представлені назви рослин, тварин, риб, характерних для помірної лісової та лісостепової зон.

Спочатку всі слов’яни були близькими за культурою племенами, які користувалися спорідненою мовою – спільнослов’янською, або праслов’янською. Вона виокремилася із праіндоєвропейської мови приблизно в IV – III тис. до н. е. й існувала протягом багатьох століть, розпавшись приблизно в VI ст. н. е. Ця мова не була монолітною, а складалася з певних діалектних угруповань, подібних за лексикою, фонетикою, граматикою.

Спільнослов’янський мовний період історики мови поділяють на такі етапи:

  1. ранній (IV – III тис. до н. е. – кінець І тис. до н. е.). У цей період виробилися ознаки, що відрізняли праслов’янську мову від інших індоєвропейських. У галузі граматики сформувалися основні особливості відмінювання і дієвідмінювання із специфічно слов’янським розподілом слів за іменними основами і дієслівними класами;

  2. середній (І тис. до н. е. – III – V ст.). У цей час палаталізувалися приголосні, що призвело до появи м’яких ж, ч, ш; діяв закон відкритого складу; зникли колишні дифтонги, відпали приголосні в кінці слів; з’явилися діалектні ознаки в праслов’янській мові;

3. пізній (V – VI ст.). Його вважають перехідним від старого стану праслов’янської мови до нового, коли вона почала розпадатися на окремі мови, хоча переважно продовжувала зберігати свою єдність.

На середньому етапі існування праслов’янської мовної єдності відбувалися істотні переселення слов’ян: імовірно, на початку V ст. слов’яни перейшли Одер, рухалися до Лаби й за неї. У IV – V ст. вони проникли в Карпати, з’явилися в Баварії, на Балканському півострові. Слов’янський світ розпався на частини, що активізувало й розпад єдиної мови. Починаючи з VI – VII ст., всі основні зміни у праслов’янській мові давали в різних слов’янських областях відмінні результати. Це свідчить про припинення існування єдиної мови і початки формування на основі її діалектів нових мов.

Отже, праслов’янська мова існувала в історичних межах IV – III тис. до н. е. – V-VI ст. За словами сучасного українського історика мови Григорія Півторака, «відносна праслов’янська етномовна спільність, яка ніколи не була суцільним монолітом, на середину І тис. н. е. остаточно розпалась на окремі діалекти, об’єднані в певні масиви – макрозони». Розпочався період утворення нових слов’янських мов, у т. ч. української. Формувалася вона в межах нинішньої України, тому є самобутньою і старожитньою.

Найновіші археологічні знахідки підтверджують, що в середині І тис. н. е. східнослов’янські племена займали значну територію від Закарпаття до Дону і від дніпровських порогів до Волхова. У третій чверті І тис. н. е. вони освоїли Верхню Наддніпрянщину, а наприкінці І тис. н. е. досягли Чудського й Ладозького озер, проникли в басейн Західної Двіни, на лівобережжя Верхнього Німану, заселили Волго-Окське межиріччя. Територія сучасної України була розташована в південній частині східнослов’янського ареалу. Тут відбувалися найактивніші етногенні процеси. Аргументовано, що ще з VI ст. почалося утворення східнослов’янських племен і союзів. Київ виник наприкінці V ст. як племінний центр дніпровських полян, які проживали поряд з іншими східнослов’янськими племенами («Повість минулих літ» зберегла такі назви східнослов’янських племен: дуліби, бужани, волиняни, деревляни, поляни, сіверяни, дреговичі, в’ятичі, радимичі, уличі, тиверці, хорвати, кривичі, словени, які включали приблизно сто дрібніших слов’янських племен). Глотогенезні процеси завжди супроводжували етногенезні. Тому з VI ст. почалася історія формування окремих східнослов’янських мов. За свідченням Г. Півторака, «з VII – VIII ст. виникали й нові, суто місцеві діалектні риси на різних мовних рівнях, сукупність яких намітила членування східнослов’янської території на окремі діалектні зони. Згодом ці риси стали розрізнювальними особливостями сучасних східнослов’янських мов на їх ранньому етапі або окремих діалектних масивів у межах кожної з цих мов».

Якщо період розпаду праслов’янської мовної єдності до середини І тис. н. е. не викликає особливих заперечень у мовознавців різних країн та напрямів, то час і шляхи формування окремих слов’янських (особливо східнослов’янських) мов не узгоджено. Так, у радянському мовознавстві період від VII до IX ст. прийнято вважати антським (за свідченням грецьких істориків середини VI ст. Прокопія Кесарійського та Маврикія, слов’яни поділялися на дві групи – славіни й анти). Це початок існування спільносхіднослов’янської мовної єдності, яка з утворенням Київської Русі й виникненням на основі східнослов’янських племен давньоруської народності переросла в давньоруську мову, що існувала до XIV ст., а з часом через міжусобиці серед князів та навалу монголо-татар розпалася разом з державою на три окремі східнослов’янські мови – українську, російську, білоруську. Проте навіть Ф. Філін, один із теоретиків давньоруської народності й мови, визнавав, що «наявність значної кількості діалектних суперечностей як у праслов’янській, так і в давньоруській мові є безсумнівним фактом».

В українському мовознавстві проблема виникнення української мови залишається актуальною. Багато дослідників радянського часу (М. Жовтобрюх, Л. Булаховський, В. Німчук), працюючи в межах офіційної доктрини про існування давньоруської мови, намагалося, залучаючи наукові дані, установити час і витоки формування української мови. Так, наприклад, український мовознавець Леонід Булаховський (1888 – 1961) на основі вивчення писемних пам’яток дійшов висновку, що не можна «ні для IX ст., ні навіть для часу, що передував йому, уявити східне слов’янство як щось цілком монолітне в побутовому або в мовному відношенні». Він вважав, що виразні лексичні, фонетичні, частково морфологічні ознаки української мови можна спостерігати вже у пам’ятках XII ст.

На рубежі XX – XXI ст. різноманітні аспекти українського глотогенезу активно розробляють Г. Півторак, В. Німчук, О. Царук, Ю. Карпенко, О. Тараненко, Г. Шевельов та ін. Практично всі вони на основі даних археології, етнології та порівняльно-історичного мовознавства відносять початки виникнення української мови як окремої лінгвальної системи до більш раннього періоду, пов’язуючи їх із занепадом зредукованих, що відбувся на українській території до першої половини XII ст. Сучасний український мовознавець Василь Німчук констатує, що «до кінця XIII ст. склалися основні риси, якими характеризуються майбутні східнослов’янські мови. ...На початку XIV ст. (чи навіть у кінці XIII ст.) реально функціонують три окремі східнослов’янські мови».
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   33

Додати документ в свій блог або на сайт

Схожі:

Шкуратяна Н. Г., Шевчук С. В. Сучасна українська літературна мова: Модульний курс: Навч посіб
Бондар О.І., Карпенко Ю. О., Микитин-Дружинець М. Л. Сучасна українська мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія....

РОБОЧА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
Робоча програма «Сучасна українська літературна мова. Морфологія» для студентів за напрямом підготовки – 0203 Філологія, спеціальністю...

РОБОЧА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
Робоча програма «Сучасна українська літературна мова. Морфеміка. Словотвір» для студентів за напрямом підготовки – 0203 Філологія,...

РОБОЧА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
Робоча програма “Сучасна українська літературна мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія” для студентів за напрямом...

РОБОЧА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
Робоча програма “Сучасна українська літературна мова: Фонетика. Фонологія. Орфоепія. Графіка. Орфографія” для студентів за напрямом...

Основна література
Сучасна українська літературна мова / За ред. А. П. Грищенка. – К.: Вища шк., 2004

Література Базова
Сучасна українська літературна мова / За ред. А. П. Грищенка. – К.: Вища шк., 2004

РОБОЧА ПРОГРАМА НАВЧАЛЬНОЇ ДИСЦИПЛІНИ
Робоча програма Сучасна українська літературна мова. Синтаксис простого речення для студентів за напрямом підготовки 0305 Філологія,...

Література Базова Підручники
Сучасна українська літературна мова / за ред. М. Я. Плющ. – К. : Вища школа, 1994. – 414 с

Література Базова
Сучасна українська літературна мова: Лексика і фразеологія / за ред. І. К. Білодіда. – К.: Наукова думка, 1973

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
obuch.com.ua
Головна сторінка