Основний зміст пізнавальної діяльності


Скачати 223.7 Kb.
НазваОсновний зміст пізнавальної діяльності
Дата05.05.2013
Розмір223.7 Kb.
ТипДокументи
obuch.com.ua > Філософія > Документи

Тема: Основний зміст пізнавальної діяльності.

  1. Поняття гносеології.

  2. Рівні і форми пізнання.

  3. Істина і хиба.



з

ВСТУП

.Усі люди за своєю природою прагнуть здобувати знання.

Аристотель

Питання про природу та сутність людського пізнання, його можливості, рівні, форми, ознаки достовірності знання у продовж майже всієї історії філософії були її органічною складовою частиною. Без певних вирішень пізнавальної проблематики навряд чи можливі виправдані, обґрунтовані філософські вчення та дослідження. Крім того, філософські проблеми пізнання служать орієнтирами для наукових пошуків, а також для життєвого людського самоутвердження. За влучним висловом часів німецької класичної філософії, людські почуття є "чуттями-теоретиками", бо, дивлячись на речі,ми відразу вбачаємо в них значно більше від того, що може дати нам фізіологія відчуття. Урешті-решт, поняття ми або записуємо, або вимовляємо; у тому і в іншому випадку йдеться про почуття та відчуття, що їх розглядають у гносеології через учення про рівні та форми пізнання.

Найчастіше пізнання ототожнюється саме із процесом продукування знання, але неважко побачити в людській допитливості, у пізнавальному натхненні, у прагненні щось пізнати та зрозуміти бажання проникнути в потаємні глибини речей, опанувати їх, впливати на них. Цей момент у пізнанні робить його живим, енергійно напруженим, емоційним, злитим із волею та бажанням. Але якщо ми поставимо "остаточне" запитання: якою може бути кінцева мета пізнання, — то, урешті-решт, через пізнання ми сподіваємося знайти для себе (і для людства) щось найважливіше, заповітне. За допомогою пізнання ми хочемо здобути розв'язання основних проблем нашого життя, оскільки пов'язуємо пізнання із духовною сутністю людини та із можливістю для неї саме у духовному пошуку досягнути для себе найважливішого.
4

ПОНЯТТЯ ПІЗНАННЯ ТА ЙОГО ВИДИ.

Проблеми пізнання досліджує розділ філософії (або філософська наука) під назвою «гносеологія» (давньогрец. "гносис" — пізнання; "логос" — учення, наука). Інколи цей розділ філософії іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" — знання, наука; "логос" — учення), але здебільшого епістемологію розглядають або як теорію знання, або як дослідження лише наукового знання,

Гносеологія була більше характерною для часів класичної філософії, оскільки розглядала пізнання з позиції відстороненого спостереження, а епістемологія - це більше явище некласичної філософії.

Першим питанням гносеології є визначення природи пізнання: що с пізнання, що штовхає людину до пізнання, чи приречена людина пізнавати? У найзагальнішому розумінні пізнання постає як процес взаємодії свідомості та дійсності. Але результатом такої взаємодії у можуть бути враження, почуття, певні емоції. І хоча вони також можуть бути елементами пізнання, усе ж до останнього ми відносимо таку взаємодію свідомості й дійсності, унаслідок якої у свідомості вибудовуються образи, інтелектуальні моделі та конструкції, які дають змогу людині поліпшувати свої стосунки з дійсністю, робити свої дії оптимальнішими або ефективнішими, збільшувати свої можливості та міру свободи.

При осмисленні наведеного розуміння пізнання важливо звернути увагу на те, що реально здійснює пізнання не свідомість сама по собі, не мозок, а людина з усіма її життєвими проблемами, можливостями, бажаннями та пристрастями. Цей момент входить у поняття об'єкта та суб'єкта як вихідні поняття гносеології.

Суб'єкт пізнання — це людина, що постає вихідним пунктом життєвої та пізнавальної активності, що здобуває знання, вибудовує теорії та концепції, зберігає та історично передає їх новим поколінням. Об'єкт пізнання — фрагмент (частина) будь-якої реальності (природної, соціальної, суб'єктивної, розумової, душевної та ін.), який не збігається у цей момент з інтелектом, що пізнає, та на який спрямована пізнавальна активність.

Таке розуміння суб'єкта та об'єкта засвідчує:
5

  • по-перше, що об'єктом пізнання може бути будь-що, що пізнання може набувати характеру самопізнання;

  • по-друге, що суб'єкт та об'єкт співвідносні: об'єкт набуває характеристик саме об'єкта лише у відношенні до певного суб'єкта, тоді як останній виявляє себе лише через дію на певний об'єкт.

Мало того, сучасна гносеологія (та особливо - епістемологія) розглядає їх як узагалі невіддільні. Отже, об'єктом може ставати лише те, що виявляється як окрема особлива реальність у полі активної діяльності суб'єкта; при тому об'єкт постає як похідне від суб'єкта і навіть як його елемент. З іншого боку, можна розглядати самого суб'єкта як елемент об'єкта: природа — єдиний об'єкт, а людина як частина природи є елементом об'єкта. Названі нібито протилежні виявлення суб'єкта та об'єкта ми повинні спробувати зрозуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметно насиченішим об'єктний обсяг її життєдіяльності. В цьому сенсі пізнання постає як процес вичерпування за допомогою предметних визначень змісту об'єктів пізнання та діяльності. Сучасні гносеологія та епістемологія вважають, що поняття пізнання має принаймні три основні змістові акценти:

  • процес здобування знань, створення образів, моделей теорій реальності (це інформативний аспект пізнання)

  • прагнення оволодіти реальністю, проникнути в її приховані підвалени (це активістський або вольовий аспект пізнання)

  • бажання досягти найважливішого, найпозитивнішого для людини стану досконалості (це смисловий аспект пізнання)

Таке багатогранне розуміння пізнання допомагає нам висвітлити й питання про можливості людського пізнання. Як звичайно, у цьому питанні окреслюється ряд гносеологічних позицій:

гносеологічного оптимізму (людське пізнання не знає меж і спроможне продукувати надійні, ґрунтовні, достовірні знання)

агностицизму (заперечення принципової можливості для людини мати виправдані достовірні знання)

скептицизму (висловлення сумніву як у позитивних можливостях пізнання, так і в його повній неспроможності)
6

Якщо розуміти пізнання винятково в дусі продукування знань та інформації, то не уникнути скепсису, адже дійсність постає перед нами нескінченною як за обсягом, так і за глибиною. Але при тому ми не можемо не визнати, що знання та пізнання справді збільшують можливості людини в її взаємодії зі світом, значно збагачують сфери та напрями людської життєдіяльності, збільшують ступені людської свободи. Так само людина наших днів знає про себе саму, про прояви та можливості людини набагато більше, ніж у минулі епохи. В цілому пізнання постає в якості складової людського способу утвердження в світі, в якості найважливішого засобу розширення сфери людської свободи та її реалізації. Із такого розуміння пізнання випливає, що пізнання є фундаментальною людською потребою і що саме потреби та інтереси людини стають основним чинником пізнавального процесу. При розгляді пізнання треба віддати належне його вольовому чиннику, адже пізнання не входить до сфери вітальних (безпосередньо життєвих) потреб людини, тобто воно не постає конче необхідним з точки зору збереження життя.

Виникає питання: якою мірою пізнання необхідне людині? Як реагувати на вислів біблійного пророка Еклезгаста про те, що велике знання збільшує клопіт? Коли людина включається в соціально-культурні зв'язки та відношення, прилучається до суто людських способів життєдіяльності, її пізнавальні здібності реалізуються майже автоматично, і інколи виникає враження, що знання виростають в людині так само природно, як, наприклад, нігті або волосся. І таке враження не можна вважати позбавленим сенсу: дійсно, народжена та включена в соціальне життя дитина здобуває елементи та навички пізнання навіть тоді, коли її тому ніхто спеціально не вчить. Але такого роду навички, тобто навички стихійного продукування знань та уявлень, мають тенденцію зростатися із безпосередніми умовами життя і не виходити за певні, досить вузькі межі.

Знання суттєвого, знання, необхідні для розширення горизонтів здійснення людської свободи, стихійно не виникають. Тому на певному рівні соціальної життєдіяльності, на певному рівні особистого розвитку людина повинна усвідомити роль і функції пізнання і почати робити свідомі зусилля задля їх придбання. Якщо ж цього не відбудеться, то, скоріше за все, здійсниться консервація елементарного досвідного
7

знання, яке буде функціонувати в певному суспільному середовищі майже так, як функціонують умовні рефлекси.

Звідси випливає необхідність виділення у суспільному та індивідуальному розвитку пізнання двох основних стадій:

а) стихійної, яка є досить консервативною, належним чином

не усвідомленою; б) активно - дійової, яка є усвідомленою, свідомо організованою та спрямованою на спеціальне продукування знань. Окреслена багатоаспектність пізнання знаходить своє виявлення у різних видах пізнання:

життєво-досвідне пізнання постає безпосереднім, прямо вписаним у процеси повсякденної людської життєдіяльності; воно є дуже різноманітним за проявами, але нерозчленованим ні за змістом, ні за формами існування: тут емоції переплетені зі знанням, бажанням тощо;

мистецьке пізнання окреслює реальність не відсторонено, а через переживання. Воно більше

передає не предметні окреслення дійсності, а людське ставлення до неї. За змістом воно умовне, тобто надає простір проявам уяви, фантазії, суб'єктивним схильностям людини. Завдяки цьому художнє пізнання інколи випереджає хід подій, окреслює їх більш багатогранна, багатобарвне та життєво;

наукове пізнання культивується спеціально через усвідомлення ролі знання; воно є спеціалізованим та спеціально організованим, контролює свій хід, намагаючись досягти максимального ступеня достовірності знання;

релігійне-містичне пізнання часто окреслює джерела своїх відомостей як божественне об'явлення, особливе просвітлення, і хоча ці джерела залишаються для нас багато в чому таємничими та недосяжними ні для контролю, ні для свідомого використання, немає сенсу заперечувати особливу значущість для людини того, що викладено у священних текстах і релігійних настановах; сама історія людства переконливо це доводить;

екстрасенсивне пізнання, інтерес до якого особливо зріс наприкінці XX ст., також залишається для нас багато в чому незрозумілим; ми можемо констатувати, що так звані екстрасенси, контактери мають можливість отримувати інформацію з якихось незвичайних джерел. Цей вид пізнання використовують у суспільстві.
8

Рівні і форми пізнання.

Першим, вихідним рівнем пізнання, поза яким неможливе формування знання, є чуттєве пізнання (сьогодні частіше вживається термін "перцептивний досвід"): це є фіксація окремих властивостей та ознак речей органами чуття людини відповідно до їх внутрішніх можливостей.

Чуттєвий рівень пізнання ще не творить знання (тому, наприклад, побачити річ - ще не значить її пізнати або зрозуміти), але дає пізнанню такий його компонент, поза яким пізнання неможливе. Навіть у занадто раціоналізованих концепціях гносеології чуттєвий рівень розглядають принаймні як імпульс до пізнання. Чуттєве пізнання здійснюється у таких формах: відчуття фіксують окремі властивості речей (холодне, світле, гладке та ін.); сприйняття постають поєднанням відчуттів та створенням певного образу або певної проекції речей; уявлення є відтворенням образу без безпосереднього контакту з річчю.

Слід наголосити, що вже на рівні відчуття у діяльність чуття втручаються розумові операції, бо з'єднувати елементи відчуття у сприйнятті можна по-різному. Основне ж полягає у тому, що чуттєве пізнання не може задовольнити людину, бо воно має цілу низку очевидних недоліків:

відчуття мають свої межі, тобто далеко не все ми можемо бачити,

відчувати й т.ін.; відчуття мінливі, нестійкі, відносні;

самі відчуття не дають нам надійного критерію для розмежування

суттєвого та несуттєвого. Названі недоліки надолужуються подальшим рівнем пізнання: раціонально-логічним (або абстрактним) мисленням. Форми абстрактного мислення досить чітко виражають його особливості:

поняття — це слова (терміни), що фіксують суттєві характеристики, як звичайно, класу предметів (але інколи - і окремих унікальних предметів);

судження — це речення, які зв'язують між собою поняття так, що хід мислення у суттєвих моментах збігається з процесами реальності;
9

умовиводи — сукупність речень (суджень), пов'язаних між собою законами логічного виведення. Згадаємо, що є два основні типи умовиводів: індуктивний (рух думки від часткового до загального) та дедуктивний (рух думки від загального до часткового).

Зауважимо, перш за все, що при переході до абстрактного мислення (раціонального пізнання) відбувається зміна об'єкту пізнання: якщо чуттєве пізнання фіксує окремі ознаки та властивості предметів, то абстрактне мислення постає спрямованим на виявлення та дослідження зв'язків, функцій та відношень між речами (або всередині окремих речей). Завдяки тому, що абстрактне мислення відділяє певні прояви речей від самих речей і розглядає їх окремо, завдяки тому, що на перший план виходить дослідження зв'язків, функцій та відношень, абстрактне мислення фіксує суттєві (стійкі, сталі) характеристики та ознаки цілих класів предметів.

Тому абстрактне мислення виходить за межі як окремих предметів, так і певних органів чуття. Воно, рухаючись з усвідомленням власних актів, є стабільним, упорядкованим, а отже, таким, що здатне відділяти суттєве від несуттєвого. Але водночас воно також має певні недоліки. В основі їх лежить те, що надає абстрактному мисленню переваги: дистанціювання від наявної реальності. Через це положення абстрактного мислення не можуть бути безпосередньо застосовані до реальних речей, подій, явищ. Коли ми, наприклад, кажемо "стіл", "дерево", то вказуємо не на якісь конкретні столи або дерева, а на "столи" та "дерева" як такі; тобто ці поняття фіксують дещо суттєве, притаманне будь-яким столам та деревам (зокрема й таким, яких ми ще ніколи не бачили). Тут і виникає проблема застосування понять, теорій; наприклад, одна річ вивчити теорію медицини, а інша — лікувати реальних хворих.

Постає досить очевидне завдання: поєднати їх, тобто поєднати поняття і теорії з наочно даним, із тим, що надано нам у відчуттях. Звідси — подальший — синтезувальний рівень пізнання, на якому умовиводи, поняття та концепції абстрактного мислення втілюються у реальність і набувають не лише інтелектуального, а й реального вигляду. Особливості третього рівня пізнання виразно проявляються у його формах:

досвід — особисте свідоме нагромадження умов та обставин як збігання, так і незбігання розумового конструювання з реальним ходом речей і процесів;
10

експеримент — дослідження певних, спеціально виділених властивостей, параметрів та характеристик речей у спеціально організованих умовах з обгрунтованим дозуванням дій чинників, факторів і т.ін.;

практика — свідомо фіксований досвід застосування теорій, учень, концепцій у реальному історичному житті певних соціальних груп, суспільств, цивілізацій і т.ін.

У філософських дослідженнях не завжди виділяють названий третій рівень пізнання, хоча ніхто не заперечує і не зможе заперечити значення експерименту, досвіду та практики у здійсненні синтезу знань, у підвищенні рівня їх надійності та у виведенні пізнання і діяльності людини на нові обрії. Більше того, саме звернення до синтезувального рівня пізнання дозволяє зрозуміти його процесуальність: в процесі дослідів, експериментів, практики ми не лише приводимо у відповідність між собою чуттєві враження та розумові конструкції, а й отримуємо нові чуттєві враження, здобуваємо нові відчуття; від них ми за вже розглянутою схемою переходимо до нових понять та узагальнень, а, відтак, - знову до синтезів і т. ін.

Багаторівневий характер пізнання дуже часто набуває спрощеного, однобічного тлумачення. Так, за надмірного акцентування ролі чуття та відчуття формується позиція сенсуалізму, що її окреслюють відомим висловом Дж. Локка: "Немає нічого в інтелекті, чого б не було у відчутті". Надмірне акцентування ролі абстрактного мислення приводить до позиції раціоналізму, суть якої Р. Декарт виразив тезою: усе наше пізнання залежить лише від діяльності розуму.
12

починається з відкриття законів досліджуваної сфери.

Результатом теоретичного пізнання постають наукові теорії— система раціонально-логічних тверджень, понять, принципів, законів, що віднесені до певної сфери реальності.

Як звичайно, наукові теорії будують за принципом "піраміди": угорі розміщені вихідні концептуальні принципи науки, що фіксують її фундаментальні установки (наприклад: "закони Всесвіту всюди однакові", "Світ є впорядкованим, тобто має регулярність, а не безладним ", "Все підлягає формалізації та математичному обчисленню "Будь-що, що існує, можна уявити у формі системи" та ін.). Далі йдуть принципи, що фіксують фундаментальні якісні характеристики досліджуваної реальності, потім — теореми, закони, твердження, поняття, фактичні дані.

Отже, наукова теорія є найбільш розвиненою та досконалою формою наукового пізнання. Щоб спростувати наукову теорію, недостатньо мати факти, що їй суперечать; слід висунути нові гіпотези, аксіоми, створити конкурентну теорію або суттєво змінити принципи наявної.

Теоретичне пізнання, як звичайно, відбувається у формах міркування, інтелектуального споглядання, уявного конструювання та уявного експериментування; всі вони спрямовані на побудову наукової теорії. Найчастіше при цьому використовуються такі методи: а) аксіоматичний; б) теоретичного моделювання; в) гіпотетико-дедуктивний; г) сходження від абстрактного до конкретного; д) поєднання історичного та логічного, є) системно-структурний. Останнім часом у наукознавстві звертають увагу на важливу роль експериментально-практичної бази науки, де створюють інженерні забезпечення наукових досліджень, прилади, провадять експериментальні випробовування наукових положень.
13

Проблема істини в пізнанні.

Із самого початку усвідомлення пізнавальної проблематики перед людьми постало питання: якщо ми сприймаємо дійсність через певні наші образи, уявлення, поняття, то якою мірою можемо бути впевнені в їх надійності? Зазначене питання постає у гносеології як питання про істину в пізнанні.

Найпоширенішим є тлумачення істини як відповідності знань та уявлень дійсності. Але таке тлумачення не витримує серйозної критики. Так, людський інтелект у процесі пізнання створює так звані "об 'єкти" ідеальні ("ідеальне коло" в геометрії, "ідеальний газ" у фізиці та ін.), але реально нічого ідеального не існує. Далі: в процес пізнання ми залучаємо свої прагнення, уподобання, інтереси, ідеали, переконання, проте всі дані інтелектуальні утворення не можна привести у порівняння із якимись речами чи явищами дійсності.

Пізнаючи об'єкт, ми розчленовуємо його на предмети різних наук та напрямів пізнання. Але реально об'єкт єдиний. Чому відповідають наші предметні "зрізи" певного об'єкта? На це запитання навряд чи існує якась переконлива відповідь. Далі: теоретичне (абстрактне) пізнання неможливе без використання слів і термінів. їх правильне вживання часто стає запорукою правильного розуміння процесів і результатів мислення. Але давно відомо, що остаточно визначити якийсь термін неможливо хоча б тому, що всі слова мови становлять систему без однозначно окреслених меж. Отже, концепція істини як відповідності знань реальності суттєво спрощує реалії пізнання.

Спробою обминути згадані складнощі була конвенціональна концепція істини: істиною слід вважати те, що більшість людей погоджується визнавати таким (у науці або й повсякденному житгі).

В науці з давніх часів існує переконання, що істиною можна вважати логічну несуперечливість наукової теорії. Доповнює ці погляди прагматичне тлумачення істини як ступеня корисності, ефективності, практичної виправданості знання. Але всі ці концепції істини мають
14

свої досить помітні недоліки.

Так, очевидно, що питання про істину не можна вирішувати більшістю поданих за неї голосів (навіть, поданих фахівцями), так само, як і корисністю. Тому врешті-решт у сучасній гносеології авторитетнішою постає регулятивна концепція істини, згідно з якою знання розглядаються в якості таких інтелектуальних засобів, інструментів, моделей, що забезпечують оптимальність наших взаємодій зі світом. При тому враховують, що для забезпечення наших оптимальних стосунків із природною, суспільною та інтелектуальною реальністю нам потрібні як відчуття, абстрактні конструкції, так і досвід, експерименти, практика.

У такому разі істина постає як інтелектуальна багаторівнева діяльність, унаслідок якої ми отримуємо надійні засоби та інструменти нашого життєвого самоздійснення.

Отже, істина постає не як щось застигле, вічне, незмінне, а як процес функціонування інтелектуального складника суспільно-історичного життя. У цьому процесі наявні чуттєва, раціонально-логічна та досвідно-практична складові частини. Тому й ознаки істини нарізних рівнях її функціонування можуть бути різні: чуття засвідчує нам фактичність існування або неіснування будь-чого; мислення фіксує суттєві та необхідні зв'язки, характеристики, риси реальності; практика та досвід окреслюють умови та межі застосування розумових конструкцій. Відзначимо найважливіше в понятті істини. Насамперед істина — це — якісна характеристика людських інтелектуальних побудов, а не реальності. Але, крім того, істина — це не картина реальності в людському розумінні, а складне процесуальне розумове утворення, яке дає змогу констатувати наявне, виявляти суттєве та пересвідчуватись у можливостях знання.

Істина постає суттєвим поглибленням нашого сприйняття дійсності і водночас усвідомленням самого нашого пізнавального досвіду, тобто в кінцевому підсумку істина — це належне в пізнанні, гносеологічний ідеал пізнання, те, чого ми прагнемо, бо врешті-решт, коли ми ставимо
15

питання про поняття істини, то воно передбачає завершену повноту наших знань. Але це поняття, як і будь-яке еталонне, ідеальне утворення свідомості, виконує функцію оцінки, виявлення ступеню наближення реального до еталонного, належного. В дійсності ж ні ідеального, ні еталонне завершеного не існує, а існують часткові, фрагментарні елементи можливої чи бажаної повноти. Тому істина наявна в реальному пізнанні, інакше ми були б неспроможні оцінювати знання, проте вона наявна тут у вигляді лише окремих елементів, частинок нашого максимального наближення до оптимальних взаємодій із світом через інтелектуальне відтворення дійсності, багатоаспектне в усій її повноті та складності. Але дійсності не самої по собі, не відстороненої від людини, а дійсності як царини людської життєдіяльності.
16

Абсолютні й відносні характеристики істини.

Об'єктивність є вихідною фундаментальною характеристикою істини, з
якою (об'єктивністю) тісно пов'язана інша фундаментальна характерис
тика істини — абсолютність, тобто її принципово стійкий, сталий
характер. Істинне знання є істинним завжди, воно практично вічне.
Проте вказані риси абсолютності істини є справедливими лише в
діалектичній єдності з іншою фундаментальною характеристикою
істини. Абсолютні й відносні характеристики істини її відносністю.
Порушення цієї діалектичної єдності, спроба відокремити абсолютність
від відносності (й навпаки) так само, як і в разі відокремлення
об'єктивності від суб'єктивно-практичного грунту істини, ведуть до
зникнення істини, перетворення її на свою протилежність —
заблудження.

Розглянемо діалектичну взаємодію абсолютності й відносності істини на такому історичному прикладі. Як уже зазначалося, в античному й феодальному суспільствах люди були переконані в тому, що земна поверхня є площиною. Сьогодні ми кажемо, що це — заблудження. Кожний школяр (і навіть дошкільнята) нині знає, що Земля має сферичну поверхню, і може навести відповідну аргументацію на користь свого уявлення. Та при цьому постає питання: хай люди і справді помилялися, вважаючи Землю пласкою, але ж чому всі помилялися однаково? Чи не існувала тут якась об'єктивна обставина, що породжувала в головах людей однакове (хай і помилкове) явлення? А чи було це уявлення взагалі помилковим? Попри всю, здавалося б, неймовірність такого припущення, воно виявляється не таким уже неймовірним. Згадаймо ту важливу обставину, що зміст нашого знання (істинного насамперед) визначається не самою реальністю як такою, а «зміною її людиною», тобто практикою. Звичайно ж, земля в античності, і в середні віки, як і тепер, була сферичною. Але ж тогочасна і нинішня практика — далеко не одне й те саме.

Люди давніх часів народжувались, жили і вмирали, як правило, а одній і тій же, переважно невеликій, території (ділянці земної поверхні), адже практика далеких мандрів не була розвинута. Далекі подорожі здійснювали одиниці, і про них складали легенди (подорож аргонавтів у Колхіду, мандри Одіссея та ін.). Інакше кажучи, практика взаємодії індивіда тих далеких часів з поверхнею Землі обмежувалася
17

надзвичайно невеличкою її (земної поверхні) ділянкою. Навіть легендарні подорожі аргонавтів та Одіссея, якщо співвіднести їх маршрут з усією поверхнею земної кулі, виявляться надзвичайно скромними.

Якщо розміри такої ділянки порівняти з розмірами всієї поверхні земної кулі, то перша щодо другої виявиться нескінченно малою величиною. З геометрії ж відомо, що кривизна сфери на нескінченно малій ділянці її поверхні прямує до нуля, тобто форма поверхні такої ділянки практично є площиною. Тому стародавні твердження про плоску форму поверхні землі аж ніяк не були заблудженням. Навпаки, це була істина —об'єктивна (тільки-но ми навели математичні аргументи на її користь) і абсолютна (форма земної поверхні на нескінченно малих її ділянках практично є площиною). Зазначимо,

що архітектор, який обирає ділянку для майбутнього будинку, ніколи вносить у свої досить складні розрахунки поправку на кривизну земної поверхні.

І все ж люди того часу помилялися не в тому, що вважали ту невелику територію, на якій вони проживали, плоскою за формою (тут вони мали рацію), а в тому, що поширювали правильне, істинне в певних межах (у межах нескінченно малої ділянки земної поверхні) положення за межі його чинності. І справді, поступово розширюючи сферу чинності істинного положення про плоску форму земної поверхні, ми на якомусь етапі досягаємо тієї межі, за якою кривизна земної поверхні перестає бути незначущою величиною. Це межі залишаючись у яких та стосовно яких наша істина залишається абсолютною (і взагалі істиною).

Отже, абсолютність істини є абсолютність відносно певних меж, є відносною абсолютністю. Таким чином, кожна істина, розглядувана в межах своєї чинності, є абсолютною, але водночас вона щодо самого факту існування таких меж є відносною. Абсолютна й відносна істина — це не дві різні істини, а одна й та сама істина, розглядувана під різними кутами зору. Зрозуміло, що порушення меж відносності істини негайно веде до її перетворення у свою протилежність — заблудження. Таким чином, кожне заблудження можна розглядати як істину, поширену за межі її чинності. І це не просто формальне міркування. В історії науки відомо немало фактів, коли на підставі аналізу легенд, стародавнього епосу знаходили у цих фантастичних текстах фактичну (істинну) основу. Так було визначено, що в основі давньогрецького
18

міфу про Фаетона лежить реальний .факт падіння на естонському острові Сааремаа 3—3,5 тис. років тому велетенського метеорита. Багато цікавих розвідок фактичної основи давніх міфів знаходимо в працях 3. Фройда. Та особливо сенсаційними в цьому плані слід визнати відкриття німецьким археологом-самоуком Г. Шліманом легендарної Трої і трохи пізніше могили Атридів у Мікенах. Це були відкриття, в яких Шліман керувався виключно текстом «Іліади» (у визначенні місця, де слід шукати Трою) і міфологічними переказами про трагічну долю Агамемнона, ватажка грецького війська під стінами Трої (при розкопках у Мікенах). Згодом метод Шлімана використовували й інші археологи.
19

Людина і пізнання.

Розгляд суттєвих аспектів пізнання дав нам змогу пересвідчитись: пізнання є органічною складовою частиною людської життєдіяльності. Завдяки пізнанню людина дістає можливість ставитися до дійсності свідомо, зі знанням, оцінювати її, розуміти та збільшувати свої життєві можливості. Але акцентування лише позитивної сторони пізнання було б проявом однобічного підходу до нього. Із глибин історії до нас дійшло свідчення зовсім іншого його тлумачення: "Я віддався моїм серцем, щоб спізнати мудрість, спізнати глупоту і безумство, і я довідався, що й це гонитва за вітром, бо у великій мудрості — велика журба. Хто додає знання, додає страждання" (Біблія, Проп-, І, 17—18).

Бачення знання і пізнання у негативному аспекті засвідчено також давньогрецькими міфами (зокрема про царя Едіпа) та відомою ренесансною легендою про доктора Фауста. Французький філософ А. Берґсои пояснював негативні аспекти пізнання його обмеженістю, фрагментарністю, тим, що знання розтинає суцільність буття і тому неминуче його механізує, убиваючи життєвість. Спираючись на виділені основні змістові акценти в понятті пізнання (підрозділ 14.1), ми можемо додати, що негативні аспекти пізнання пов'язані також із бажанням з його допомогою володіти реальністю, використовувати пізнане виключно з утилітарними, проте - частковими та обмеженими цілями і намірами. Саме останні моменти дають змогу зрозуміти, чому успіхи пізнання призвели до жахливої сучасної економічної кризи, чому потужним прискорювачем пізнавальної діяльності впродовж останніх століть були військові потреби і розробки в галузі створення зброї масового знищення людей.

Урахування як позитивних, так і негативних проявів пізнання підкорить до думки, що його не можна відривати від цілісності людини, що пізнає. Знання може мати суто інформативний характер, характер зовнішньої обізнаності і не зачіпати глибинних інтересів людини. Таке знання легко перетворюється на засіб діяльності і навіть на товар. Але, крім того, знання може бути органічним глибинам людської особис
20

тості, внутрішньо, іманентна зрозумілим людині через те, що воно здобуте шляхом "поту і крові". У такому варіанті знання постає пов язаним із намаганням досягти через пізнання найважливішого для людини: самопізнання, вищих життєвих сенсів, життєвого щастя та душевноїрівноваги.
21

Висновок.

Пізнавальна проблематика є органічним складником будь-яких філософських досліджень. Оскільки філософські твердження мають важливе життєве значення, то виникає питання про їх обґрунтованість, виправданість, надійність, тобто про джерела та підвалини наших знань.

Пізнання постає різноманітним, виявляючим себе в різних видах, але разом усі вони дають можливість побачити, що до пізнавальної діяльності залучені всі сили та здібності людини (почуття, емоції, розум, інтуїція, прозріння та ін.).

Пізнання — багаторівневий процес побудови знання, але вирішальну роль у ньому відіграє розумова активність людини, що виявляється у конструюванні образів, моделей, понять, теорій, за допомогою яких людина оптимізує свої взаємини зі світом та збільшує ступені своєї свободи.

У сучасній гносеології істина постає у вигляді процесу, в якому людина, використовуючи складники знання та пізнання, створює виправдані, сталі інтелектуальні інструменти та засоби своєї життєдіяльності. Знання має різні форми свого якісного наближення до істини.

Найрозвиненішим, спеціалізованим видом пізнавальної діяльності постає наука, яка володіє цілою системою ефективних засобів продукування, нагромадження та використання знань.

Додати документ в свій блог або на сайт

Схожі:

АКТИВІЗАЦІЯ ПІЗНАВАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ
Розді Сучасні підходи до методики викладання історії як засіб активізації пізнавальної діяльності учнів – 11

Інна Прокоп
Цільові установки визначають зміст і характер взаємодії вчителя та учнів, форми, методи, засоби навчання, спричиняють розуміння школярами...

Мета і основний зміст роботи гуртка

Питання для самоперевірки
Розкрийте основний зміст Закону України «Про метрологію та метрологічну діяльність»

Уроках математики та в позаурочний час
Серед методів, які спрямовані на активізацію пізнавальної діяльності учнів, важлива роль належить самостійній роботі

Позитивізм: сутність та еволюція
П. полягає у відмові від філософії ("метафізики") як пізнавальної діяльності, що володіє в контексті розвитку конкретно-наукового...

Орієнтовні питання до заліку з дисципліни «Практикум за кваліфікацією...
«Методика викладання гри на музичному інструменті (скрипка)» як навчальний предмет. Його мета, завдання та зміст

Методологічні основи кваліфікації злочинів
Загальновизнаною методологічною основою кваліфікації злочину є діалектика пізнавальної діяльності, оскільки кваліфікація є пізнавальним...

План: Вступ 3 РОЗДІЛ ЗМІСТ ТЕРМІНА РОБОТОДАВЕЦЬ 5 Зміст терміна роботодавець
РОЗДІЛ ОСНОВНІ ЗАСАДИ ДІЯЛЬНОСТІ ОРГАНІЗАЦІЙ РОБОТОДАВЦІВ ТА ЇХ ОБ’ЄДНАНЬ, ЇХ СТАТУС, СТВОРЕННЯ, ПОВНОВАЖЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ДІЯЛЬНОСТІ...

Василенко Віктор Національний агарний університет
Створення «Саду національних раритетів дендрофлори України» є першочерговим завданням сьогодення для розвитку природоохоронної, наукової,...

Додайте кнопку на своєму сайті:
Портал навчання


При копіюванні матеріалу обов'язкове зазначення активного посилання © 2013
звернутися до адміністрації
obuch.com.ua
Головна сторінка